Передача Криму УРСР у 1954 році

Всім нам відомий той факт, що за указом президії Верховної Ради СРСР від 19 лютого 1954 року і закону Верховної Ради СРСР від 26 квітня 1954 року Кримська область перейшла у володіння УРСР. Цю подію приурочили до 300-ліття Переяславської ради. І хоч факт суспільно визнаний, розмови щодо цієї події не затихають до цього часу. Особливо невдоволенні самі росіяни і це зрозуміло, адже до 1954 року Крим належав їм і дуже прикро втрачати таку вигідну за багатьма параметрами територію. Адже,по суті, Кримпереходив у підпорядкування Києву так само відносно, як підпорядковувалася цьому субцентру влади вся Україна. Але жест був зроблений широкий, ось бач, як ми вам довіряємо і як ми цінуємо наших братів українців, що передаємо їм частину нашої землі. Так що ж ви, росіяни, не відповідаєте своїм словам тепер, коли Крим дійсно став особистою власністю України. У вашому лицемірстві ви перечите самим собі. Тим більше, що і тоді передача Криму не була простим подарунком. Навіть тоді все це здійснювалося задля власної вигоди.А причин було декілька, але найголовніша – економічна. Як відомо, у той час у Криму існувало багато проблем. Ще у 1944 почалася криза в зв'язку з масовими депортаціями з території Криму. Загальна кількість вивезеного з Криму люду сягала близько 300 тисяч, доросле чоловіче населення воювало на фронтах і зазнало значних втрат, отже півострів практично обезлюднів. Офіційна статистика свідчить, що за час війни населення в Криму зменшилося вдвічі і до травня 1944 року становило 780 тисяч осіб, а після депортації кримських татар тут лишилося близько 500 тисяч. Якщо говорити образно, то всіх післявоєнних мешканців Криму можна було зібрати на територіях сучасного Сімферополя та Феодосії. У більшості кримських сіл уже влітку не було кому зібрати й мізерні врожаї. У 1950 році порівняно з 1940 роком Крим майже в 5 разів скоротив продаж зерна, в три рази – тютюну, вдвічі – овочів. Люди скаржилися на нестерпні умови життя, погане житло, нестачу харчів, вимагали допомоги. І що в цій ситуації зробило СРСР? Воно перевалило все на плечі України. Адже як зазначив один історик: ""Навіть перебуваючи у складі РРФСР,Кримська область лишалася в економічному просторі України". Тобто Росія віддала Крим Україні, щоб та вирішила всі його проблеми, цим самим не лишаючись вигідної території, ще й зробивши при цьому жест милосердя!Іноді дивуєшся на що спроможні люди у своїх хитрості та лицемірстві. Тим більше не справедливо зараз чути від сучасних росіян, що передача Криму не є законною. Для цих людей хочеться нагадати такі події: 19 лютого 1954 року відбулося урочисте засідання Президії Верховної Ради СРСР за участю керівників законодавчих і урядових органів Росії та України, першого заступника голови виконкому Кримської облради П.Ляліна, а також голів виконкомів Сімферопольської і Севастопольської міськрад Н.Каткова та С.Сосницького. Першим виступив голова Президії Верховної Ради РРФСР М.Тарасов. Вказавши на те, що Крим є немовби природним продовженням південних степів України, він зробив такий висновок: "З географічних та економічних міркувань передача Кримської області до складу братньої Української республіки доцільна і відповідає загальним інтересам Радянської держави". Услід за ним виступив голова Президії Верховної Ради УРСР Д.Коротченко, а потім – О.Куусінен, Ш.Рашидов, М.Шверник та інші члени Президії Верховної Ради СРСР. Обговорення підсумував голова законодавчого органу К.Ворошилов. З'явилося рішення, оформлене відповідним указом. В його тексті буквально повторювалися аргументи з постанови Президії Верховної Ради РРФСР.тож як бачимо, передача Криму є цілком законною дією і всі заперечення по цьому питанню є просто смішними.На останок хотілося б сказати про несправедливе ставлення кримчан до України. Правильно кажуть: добре там, де нас нема. Просто вражає та ворожість та ненависть,з якою вони ставляться до України, особливо враховуючи, що саме за час перебування під владою України їх становище набагато покращилось. Іноді так і хочеться віддати Крим Україні, щоб вони подивились, "яке гірке було їх життя на Україні". Та чи можливо це та чи буде від цього краще самій Україні, ось в чому питання.

Автор : Іванчук Маргарита

Злука ЗУНР і УНР.
Акт Соборності

В січні 1919 р. перша сесія Української національної ради у Станіславі проголосила об'єднання ЗУНР з УНР в єдину державу. До Галичиии прибула місія Антанти, щоб припинити польсько-українську війну. За умовами перемир'я до Польщі мали відійти Львів та Бориславський нафтовий район. Але військові дії продовжувалися. В березні 1919 р• Українська Галицька Армія, реорганізована на зразок регулярних армій (3 корпуси, по 4 бригади в кожному), втратило ініціативу. Нові умови перемир'я не змогли задовольнити Польщу, яка бажала повної окупації Галичини. В травні в наступ проти УГА перейшли польські дивізії армії, які прибули з Франції. Під тиском переважаючих сил УГА відступила в трикутник: Збруч, Дністер, залізниця з Гусятина через Чортків на Заліщики. В цей час президенту ЗУНР було надано диктаторські повноваження, командуючим УГА, призначено колишнього царського генерала Олександра Грекова. 7 червня УҐА перейшла в наступ. В ході т.з. Чортківської офензиви була визволена значна територія Галичини. Проте сили були нерівними: 40-45 тисячам вояків УГА протистояла 100-тисячна польська армія. Наступ було зупинено, ворог перейшов в контрнаступ. 16 липня війська УГА разом з урядом відступили на східний берег р.3бруч - на територію УНР. 1 листопадо 1918 р. перемогло національне повстання у Львові. Лідери повстання відразу зіткнулися з проблемою відсічі польській агресії, яку підтримали держави Антанти. На початку листопада галицьке керівництво вислало до Київа повноважного представника (0сипа Назарука) для укладання угоди з гетьманом Скоропадським. Той схвально віднісся до галичан, і на прохання про допомогу запропонував направити "для маневрів" поблизу Збруча полк січових стрільців, які на той час перебували у Білій Церкві. Січовики мали "самостійно" перейти кордон і влитися до складу галицької армії. Це повинно було робитися для того, щоб уникнути міжнародних ускладнень. Але січові сгрільці відмовилися піти на допомогу Галичині, оскільки в цей час готувалося антигетьманське повстання, в якому їм мала належати головна роль. 9 листопада Українська Національна Рада (УНРада), як найвищий орган влади в Галичині, в наказі Держовному секретаріату дала завдання "поробити потрібні заходи для з'єднання всіх українських земель в одну державу''. 1 грудня 1918 р. у Фастові представники ЗУНР та УНР уклали "Передвступний договір... між Українською Народною Республікою і Західноукраїнською Народною Республікою про маючу наступити злуку обох українських держав в одну державну одиницю". Статті цього договору містили основи майбугньої злуки обох держов. Західноукраїнські землі повинні були отримати територіальну автономію у складі об'єднаної держави. Вже на першому засіданні УНРади в Станіславі 3 січня 1919 р. було ухвалено "Передвступний договір" та доручено урядові завершити процес об'єднання. На цьому засіданні Євген Петрушевич заявив: "Від сьогоднішнього дня існує тільки одна Українська Народна Республіка". УНР сформувала делегацію для поїздки в Київ. 22 січня 1919 р. в Києві на Софіївському майдані було проголошено возз'єднання УНР та ЗУНР в єдину соборну державу («акст злуки»). Наступного дня було оголошено відповідні постанови Трудового Конгресу. 3 цього часу ЗУНР дістає назву — Західна Область УНР (ЗОУНР). Але через воєнний час практичне об'єднання обох державних організмів відкладалося на майбутнє. Це питання остаточно мали вирішити Всеукраїнські Установчі Збори. Наприкінці січня 1919 р. Директорія отримала нові повноваження від Трудового Конгресу та нового, шостого члена, яким став президент ЗУНР Євген Петрушевич. Спроба возз'єднання двох українських держав залишилася декларацією. Польські війська методично витісняли армію ЗУНР з території Галичини. Існування УНР також ставало дедалі більш проблематичним з огляду на вторгнення радянських військ. Фактично керівництво як УНР так і ЗУНР надалі продовжували діяти на власний розсуд. Лише на міжнародній арені були випадки плідної співпраці (спільні делегації, спільні звернення до міжнародної громадськості. Між лідерами обох держав існували протиріччя та взаємні підозри. Фото універсалу УНР, що підтверджував акт Злуки УНР та ЗУНР Вагомий вплив на процес об’єднання УНР та ЗУНР мали соборницькі настрої українського населення Галичини. Юридичне закріплення злуки мало недосконалий та суперечливий характер – керівництво обох частин України уникало чіткої правової регламентації розподілу владних повноважень. Наприкінці 1918 р. – у першій половині 1919 р. спостерігалася суспільно-політична тенденція до реалізації об’єднання в господарській та фінансовій сферах. Діячі ЗУНР були представлені в загальноукраїнських органах законодавчої та виконавчої влади, практикувався обмін фахівцями. Навесні 1919 р. взаємини лідерів Наддніпрянщини та Галичини ускладнилися внаслідок розходження їх поглядів навколо стратегії державного будівництва та військово-політичної кризи в УНР. Мемуаристика й віднайдені архівні документи свідчать про спільні дії правих наддніпрянських партій та галицького керівництва з метою усунення від влади лідера УНР Симона Петлюри. Але Акт Злуки мав неабияке історичне значення, підкреслюючи одвічне прагнення української нації до воз'єднання в межах всих історичних земель України. Сьогодні 22 січня відзначається в Україні, як день Соборності. Соборність була однієї з головних ідей 20 століття в Україні. В 1990 році на вулицях України Народним Рухом України було ініційовано „живий ланцюг”, що символізував об'єднання українських земель та українського народу. З 1999 року День Соборності відзначається 22 січня на державному рівні.





Автор : Іванчук Маргарита

Проголошення ЗУНР

З усіх земель України на початку століття в найтяжчому становищі перебувало Закарпаття. Селянство залишилося в економічній залежності від дідичів, переважно угорського походження. Безземелля змушувало селян шукати підробітків, а дістати їх вони могли тільки в поміщицьких господарствах, бо промисловість була дуже слабо розвинена і не потребувала багато робітників. Наслідком злиденного життя був масовий виїзд за океан – до США та Канади.Тяжким тягарем для Закарпаття була влада Угорщини. Здобуту для частини Закарпаття автономію було скасовано. Урядовою мо¬вою і мовою викладання у школах стала угорська. Природним наслідком посилення мадяризації було посилення москвофільства, горський уряд "придушив" рух москвофілів і в 1914 р. суд у Мармароському Сиготі засудив до ув'язнення групу селян, які перейшли до православ'я.Короткий опис передумов та подій 1 Листопада: "...Після того, як з кінцем вересня 1918р. Болгарія скапіталювала й Антанта взяла верх, цісар Карло Перший звернувся 16 жовтня до своїх народів із маніфестом про перебудову Австрії на звязкову (федеративну) державу. На цій основі Українська Національна Рада проголосила 19 жовтня українську територію в Австро-Угорщині українською державою в складі австрійської федерації....Покладаючись на цісарський маніфест із 16 жовтня українські представники робили у Відні заходи, щоб державний уряд передав у східній Галичині в українські руки. Та замісь того, кабінет містрів запропонував їм кілька дрібних давно вже прийнятих концесій. Переговори тягнулись аж до хвилин, коли до Відня надійшла звістка про довершений у Львові переворот.1 Листопада 1918 р. у Львові Українська Генеральна Команда (колишній Український Військовий Генеральний Комісаріат) у складі Д. Вітовського, С. Горука, П. Бубела, Б. Гнатевича, І. Цьокана, Іванчука та Д. Паліїва за допомогою 1500 стрільців здійснили героїчний чин – владу у Львові було передано Українській Національній Раді.Події цього Дня в Історії України отримали назву Листопадового Зриву. Це були початки створення ЗУНР (Західно-Української Народної Республіки) з Президентом Євгеном Петрушевичем та початком україно-польської війни.Українські землі часто плюндрувалися іноземними загарбниками, але наша сила, наша мужність і відважність перемогли все! Нехай такі приклади боротьби назавжди викарбуються в нашій пам'яті і дадуть поштовх для будівництва нової розкішної України...

Автор : Іванчук Маргарита

Варшавський договір 1920 року
На початку 1920 року були окуповані Польщею: Лемківщина, Посяння, Холмщина, Підляшшя (з 1918 року), Західня Волинь (з травня 1919 р.), вся Галичина (з липня 1919 року). У Польщі не було однодумного ставлення до питання Української Держави: соціялісти та деякі партії центру ставилися до Української Держави прихильно, побоюючись відродження російського імперіялізму, але більша частина польського суспільства, зокрема Націонал-Демократична Партія, ставилися до України вороже; вони вважали, що краще мати справу з Росією, ніж з незалежною Україною. В таких загальних умовах укладено договір між Дипломатичною Місією УНР в Польщі і польським урядом. Був це час, коли українська армія поверталася з Зимового походу, і їй загрожувало інтернування. З другого боку — Польща готувалася ло збройної боротьби з Москвою. Договір підписали: А. Лівицький, голова Дипломатичної Місії УНР в Польщі, міністер закордонних справ Директорії та міністер закордонних справ Польщі Я. Домбський.
Головні пункти Варшавського договору були такі: 1) Польський уряд визнавав право Української Народної Республіки на незалежне існування на території в межах ..., які будуть означені договорами УНР з сусідами; Польща визнавала Директорію та Головного Отамана С. Петлюру за найвищу владу УНР. 2) Кордони між УНР та Польщею встановлювалося вздовж р. Збруча, а далі — кордоном між Австро-Угорщиною та Росією; далі — східнім адміністративним кордоном Рівенського повіту на р. Прип'ять до її гирла. Докладний опис кордонів повинна зробити спеціяльна українсько-польська комісія. 3) Польща визнає за УНР територію до кордонів 1772 року. 4) Польський уряд зобов'язується не укладати жадних міжнародніх угод, шкідливих для УНР. Те саме зобов'язується УНР. 5) Національнокультурні права забезпечуються для обох національностей. 6) Аграрна реформа в Україні буде розв'язана конституантою. 7) Укладається військова конвенція. 8) Угода залишається таємною і не може бути опублікована без згоди обох сторін. 9) Угода вступає в силу негайно по її підписанні.
Такий, в стислому вигляді, зміст цього договору, який чомусь «таємно» уклали представники Польщі та Дипломатичної Місії УНР. Договір цей не був опублікований і залишався таємним. Тільки в 1926 році його текст розшукав в архіві сенатор С. Шелухин. Як таємний, цей договір не був ратифікований.
Таким чином, Польща визнавала за Україною право на незалежність, але за це діставала Східню Галичину, Західню Волинь, Холмщину, Підляшшя, Полісся. Згідно з військовою конвенцією 24 квітня 1920 року, Польща мала велику перевагу: воєнні дії мали відбуватися тільки під польським командуванням; економічне життя було підпорядковане Польщі; мала бути спільна валюта; залізниці — підпорядковані польському управлінню. Український уряд зобов'язувався постачати польському військові харчування, коней, волів тощо.
Варшавський договір викликав велике незадоволення, особливо в Галичині. Він перекреслював всю боротьбу Галичини за незалежність і передав її під владу Польщі
Наприкінці травня 1920 року в Празі відбулася конференція ес-ерів, в якій взяли участь: М. Грушевський, О. Жуковський, М. Шаповал та інші поважні представники еміграції. Вони оголосили Варшавський договір за неправний. Українські комуністи почали виявляти прагнення примиритися з большевиками. В. Винниченко виїхав на Україну, щоб переконати большевицький уряд створити совєтську самостійну Україну, але не мав успіху і повернувся за кордон. Голова Всеукраїнського Трудового Комітету С. Вітик звернувся до Москви з деклярацією, в якій заявляв, що Варшавський договір укладений незаконно, і пропонував розпочати мирові переговори з урядом УНР. Звичайно, відповіді він не одержав.

Автор: Касаткіна Дар'я

Зимовий похід 1921 року
В українській історії XX століття відомі два зимові походи. Перший рейд армійських частин під командуванням М.Омеляновича-Павленка по тилах більшовиків і денікінців тривав із грудня 1919 року по травень 1920 року. Вони проводять кілька блискучих операцій у східній Україні. Повернувшись назад, з’єднуються з армією УНР, яка на той час під тиском переважаючих сил більшовиків залишила Київ. Не мине й півроку, як армійські підрозділи УНР перейдуть річку Збруч і будуть інтерновані в Польщі. Проте збройна боротьба проти червоних окупантів не припиняється.
Опинившись поза батьківщиною, уряд і командування армії мріють повернутися в Україну. Бо дуже скоро вони побачили, як комуністи відбирають хліб у селян, а тут ще й посуха і — як наслідок — голод. С.Петлюра робить спробу організувати розкиданих по різних таборах українських вояків і старшин в Українську Повстанську Армію. І вже у жовтні 1921 року головний отаман формує три групи для походу в Україну.
Невелика Бессарабська група під командуванням генерал-хорунжого Гулого-Гуленка повинна була розпочати дії першою. Вона дістала завдання прорватися з Румунії в Україну, демонструвати основний напад і цим полегшити прорив головної, Волинської, групи, яка прямувала на Київ. Та з цією роллю «бессарабці» не впоралися, й акцію продовжували частини Подільської групи.
Що ж вона являла собою? Із 380 українських вояків армії УНР, які перебували в таборах для інтернованих, було створено відділ окремого призначення під командуванням підполковника Палія. Підрозділ формувався в умовах конспірації, нашвидкуруч, щоб його план не розкрила польська влада або червоні агенти. Бійці були напівголі і напівбосі, погано озброєні. Уявіть собі: на цілий відділ вдалося крадькома роздобути 140 рушниць та 2000 набоїв! І ось 25 жовтня 1921 р. загін переходить польсько-московський кордон і розпочинає бойові дії. Вже після перших боїв здобуває у ворога коней і стає кінною частиною. Підполковник Палій успішно проходить Проскурівський та Летичівський повіти, під переслідуванням переважаючих ворожих сил повертає на північ, до Любарських лісів, минає Житомирський і Коростенський повіти і повертає на Малин і Бородянку. В поході відділ несподіваними нападами знищує більшовицькі частини, вщент розбиває два червоні кавалерійські полки. Біля села Згарок на Хмельниччині під час розгрому кавалерійського полку ледве не загинув сам Г.Котовський. На Правобережжі — паніка. А до Києва уже близько! 17 листопада відділ досягає двох «пунктів призначення» — сіл Гута Котюжанська і Вахівка, де повинен був з’єднатися з Головною армійською групою. Але цього визначального кроку він не зробив і повернув на захід — до польського кордону, а перейшовши його, бійці знову потрапили до таборів для інтернованих.
Нарешті Волинська група була визначена як головна у поході. Складалася вона із 1200 вояків, яких наприкінці жовтня 1921-го було перевезено у Волинські ліси нібито для виконання лісових робіт. Отут, на північ від Рівного, таємно від польської влади була сформована ця група під командуванням генерал-хорунжого Юрія Тютюнника. Її шлях пролягав на Київ. Підрозділ мав виконати стратегічне завдання — нелегально перейти кордон й підняти повстання. Цією ідеєю захопився сам Ю.Тютюнник, і тому він не захотів довіряти донесенням розвідників про велике скупчення частин червоних у прикордонних із Польщею районах. Група попрямувала на Коростень і здобула його з великими трофеями. Вояки Тютюнника дійшли до села Малі Миньки на Житомирщині, де їх оточили переважаючі сили червоних. Загинуло понад 500 колишніх воїнів УНР. Урятувався тільки Тютюнник із сотнею кіннотників, і вони повернулися до Польщі.
У відомій «Історії України» Орест Субтельний зазначає, що «…лише пославши понад 50 тисяч бійців, переважно чекістів, більшовики наприкінці 1921 року змогли зламати хребет партизанському рухові». Олег Романчук, автор передмови і упорядник спогадів Юрія Тютюнника «Революційна стихія. Зимовий похід 1919—1920 рр.», виданих торік у Львові, зробив, як на мене, справедливі оцінки. «Другий зимовий похід з самого початку був приречений на невдачу, — підсумовує науковець. — Ні військовий хист Юрка Тютюнника, ні мужність бійців не змогли протистояти переважаючим частинам більшовицьких військ».
Поразка учасників Другого зимового походу мала трагічне продовження. У полон до червоних потрапили 359 поранених бійців. Голодних, знесилених вояків упродовж п’яти днів тримали в церкві містечка Базар, а 23 листопада 1921 року, коли жоден із них не хотів «покаятися», прилюдно розстріляли. Історики наводять такий факт: при розстрілі був присутній сам комбриг Котовський, який дякував бійцям Червоної Армії за ліквідацію «націоналістичної банди». І все ж трагедія воїнів УНР, які після втрати державності не захотіли миритися з більшовицьким режимом, не завершилася у ті листопадові дні. Вона мовчазно тривала понад шість десятиліть, доки воїнів УНР пересічні українці сприймали як бандитів і злочинців. Для зміни громадської думки не було навіть правових приводів. Лише у 1998 році, на восьмому році незалежної України, учасників Другого зимового походу офіційно реабілітували.

Автор: Касаткіна Дар'я

Проголошення Карпатської України самостійною державою
До 1938 року Закарпатська Україна належала до Чехо-Словаччини і офіційно називалася Підкарпатською Руссю. Після адміністративної реформи 1928 р. її почали називати Підкарпатським краєм. Назва «Закарпатська Україна» була заборонена, оскільки підтверджувала належність цієї землі до України, що лежала за Карпатами.
У 1938 році після Мюнхенської змови почалося членування Чехо-Словаччини. Лідери українофілів, русофілів та локалістів домовилися між собою і звернулися до Праги зі спільною вимогою: надати автономію Підкарпатському краю. Празький уряд затвердив першу автономію на чолі з русофілом А.Бродієм, яка швидко дискредитувала себе надто відвертими зв’язками з Польщею та Угорщиною, тому крайовий уряд очолив Августин Волошин, лідер українофілів, ініціатор створення товариства «Просвіта», священик, викладач, письменник, драматург.
У січні 1939 було створено Українське національне об’єднання – політичну організацію закарпатського населення, яка виступала за створення суверенної держави. На 13 лютого 1939 року призначили вибори до парламенту – сейму Карпатської України. У них взяли участь 92,5% населення, з них 92,4% проголосували за Українське національне об’єднання. 85% населення підтримали суверенітет.
15 березня 1939 року на засіданні сейму було проголошено самостійність Карпатської України. Сейм ухвалив закон, у якому йшлося, зокрема, про те, що Карпатська Україна є республіка з президентом, обраним сеймом. Державна мова Карпатської України – українська, барви державного прапора – синя та жовта; герб – тризуб; національний гімн – «Ще не вмерла Україна». Президентом Карпатської України став А.Волошин.
Але вже 14 березня 1939 року угорські війська вдерлися в Закарпаття. Німеччина дозволила їй анексувати Закарпатську Україну. Тільки після цього правлячі кола Великої Британії заявили про «віроломство» Гітлера, як висловився Чемберлен у промові 17 березня 1939 року. Тобто саме діяльність на заході України відкрила світовій громадськості очі на справжні наміри фашистів. Героїчний опір чинила Карпатська Січ – армія Карпатської України. Ще у вересні 1938 року в Ужгороді було створено Українську національну оборону, яка після Віденського арбітражу вже в Хусті була реорганізована у «Карпатську Січ», очолювану Д.Климпушем. Січові гарнізони було створено в Королевім, Іршаві, Торуні, Ставному, Перечині. Але, незважаючи на існування сейму та армії, державність Карпатської України не була стійкою. Закарпатська Україна була окупована Угорщиною за підтримки фашистської Німеччини. А.Волошин разом з урядом змушений був емігрувати. У травні 1945 року радянська військова контррозвідка силоміць захопила в Празі А. Волошина і вивезла його до Москви. 70-річний священик не витримав допитів і на 52-й день після арешту помер у Бутирській тюрмі.
Проголошення незалежної держави в Закарпатті продемонструвало непереборне прагнення українського народу до створення власної держави, але й показало, що за умов політичної ізоляції та важкої міжнародної обстановки ця держава не могла існувати без зовнішньої підтримки.

Автор: Касаткіна Дар'я

Коренізація в УРСР

З приходом до влади Сталіна і відчуття ним своєї диктаторської сили почалося згортання політики українізації та відбувся рішучій поворот у національній політиці Москви до централізації та русифікації.
Так ,ще в 20-х рр..поступово під тиском Сталіна та його спільників , українізація стала розглядатися як вияв націоналізму. Проти неї вели боротьбу свої, місцеві керівники республіканської партійної організації . яку ніколи аж до самої серті Сталіна не очолював жоден з українців.
Така ж політика проводилася і іншими наступниками Сталіна.
Інший метод , що його використовув режим для проведення русифікації на Україні , полягав у заохоченні переселення суди росіян і виселенні українців. Ця політика відобразилася під різними вивісками від „ліквідації куркульства як класу”, „проведення індустріалізації” до „ плідного обміну спеціалістами”. Відтак, коли на Україну прибували величезні маси росіян, які мали збагатити її майстерню , такі ж великі маси освідчених українців виряджалися на роботу в інші частини СРСР.
Неважко передбачити , що міграційні процеси спричинилися до значного збільшення росіян, котрі мешкають в Україні. В 1923 р. в республіці налічувалося 3 млн. росіян , у 1959р. їхнє число зросло до 7 млн. , а в 1970 р. – до 10 млн. Як завжди росіяни мають тенденцію зосереджуватися на Україні у великих містах, особливо у донецькому промисловому районі та на Півдні.
Проте швидке зростання числа росіян на Україні є не лише наслідком переселення .Такі меншості України , як євреї й греки асимілювалися з російською національністю. Можна побачити , що подібне відбувалося і з українцями . Цей процес підсилює високий відсоток змішаних українсько-російських шлюбів.У 1970р. на етнічно змішані шлюби припадало близько 20% усіх шлюбів, з них 30% у містах і 8 % у селах. Для порівняння , на початку 20 ст., коли більшість українців ще жили в ізольованих селах, лише 3% шлюбів відбувалося між представниками різних етнічних груп.

Автор : Іванчук Маргарита