У квітні 1923 року в Москві розпочав роботу XII з’їзд РКП(б). Він започаткував політику “коренізації”. В Україні вона набула насамперед форми “українізації”. Поняття “коренізація” на довгі роки зникло з совєтської політичної лексики, з’явившись лише в горбачовську “перебудову”. Хоча доба “коренізації” та “українізації” була важливою і яскравою. Її основним завданням було “вкорінення” влади на окраїнах, врахування національних чинників при формуванні партійно-державного апарату. Це потенційно несло в собі загрозу унітарній державній структурі, оскільки здійснювалося під гаслом подолання великодержавного шовінізму, а відтак мало призвести до формування місцевих етноеліт. Вони мали з часом “забронювати” адміністративно-управлінські посади і престижні соціальні ніші, а відтак неминуче повинна була змінитися парадигма їхніх стосунків із центром. Змінитись у бік бодай формального визнання свого статусу, вимог певної автономії і респекту з боку центральних управлінських структур ієрархії локальних владних відносин. Парадокс: з одного боку тривав процес партійно-бюрократичної централізації, а з іншого — збільшувалася кількість національно-територіальних утворень, підвищувався їхній формальний статус. “Коренізація” на практиці означала дерусифікацію, вивільнення різнопланових можливостей представників того чи іншого народу. Організація мережі шкіл усіх ступенів, закладів культури, газет і журналів, книговидавничої справи мовами корінних національностей — це лише деякі ключові проблеми, що їх належало тепер розв’язувати за офіційної державної підтримки на місцях. КП(б)У здійснювала цю політику в двох напрямах, дотримуючись лінії на “українізацію” і на сприяння розвиткові нацменшостей. Практично цю лінію реалізував насамперед наркомат освіти УССР. І ось хоч і каліченою, але українською мовою заговорили представники партійно-державного істеблішменту. Не дивлячись на те, що “українізація” була специфічним явищем, її сприйняли представники української інтелігенції. І прокомуністично налаштовані, й ті, які прагнули в рамках тодішньої державності підтримувати національні традиції. Невипадково завдяки зусиллям таких діячів, як академік Михайло Грушевський (він повернувся в Україну в березні 1924 року) та інших, історичний і культурний процеси в Україні почали розглядатись як такі, що розвивалися поруч з історією Росії, а не як реґіональний варіант останньої. Так, під тиском “націонал-комуністів” Сталін і його оточення пішли на проведення контрольованої “коренізації”. Пішли, маючи на меті згодом розпрощатись із цією політикою у звичний для себе, але трагічний для адептів цієї політики спосіб. Це станеться через 10 років, наприкінці голодного 1932 року, коли офіційно буде засуджено “українізацію” як “петлюрівську”, а її прихильники почали “українізувати” Соловки та інші сталінські табори. І ось у декого з дослідників з’явилася думка: а чи не були “коренізація” і “українізація” грандіозною провокацією режиму з метою виявлення, а потім нищення “національно свідомих елементів”? Чи не було це ошуканство, розраховане на внутрішній і зовнішній вжиток? Адже для тоталітарного режиму нічого не можливого не було...
АВТОР: Полянчикова Катерина
